«Він сказав далі: «В одного чоловіка було два сини. Молодший з них сказав батькові: Тату, дай мені ту частину маєтку, що мені припадає. І батько розділив між ними свій маєток. Кілька днів по тім молодший, зібравши все, подавсь у край далекий і там розтратив свій маєток, живши розпусно. І от як він усе прогайнував, настав великий голод у тім краю, і він почав бідувати. Пішов він і найнявся до одного з мешканців того краю, і той послав його на своє поле пасти свині. І він бажав би був наповнити живіт свій стручками, що їх їли свині, та й тих ніхто не давав йому. Опам’ятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю. Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів. І встав він і пішов до батька свого. І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його. Тут син сказав до нього: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином. А батько кликнув до слуг своїх: Притьмом принесіть найкращу одіж, одягніть його, дайте йому на руку перстень і сандалі на ноги. Та приведіть годоване теля і заріжте, і їжмо, веселімся, бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся». Лк. 15:11-24
Для багатьох сповідь – це болісний момент, коли потрібно зізнатися комусь сторонньому у своїх гріхах, помилках, недоліках, а у відповідь чекати догани, заборони, погрози чи покарання… На жаль, часто трапляється так, що сповідь стає звинуваченням самого себе перед незнайомим священником, а якщо ми його знаємо, то через сором скажемо лише дещо, нерідко зовсім не згадуючи про найголовніше, лиш би все пройшло гладко…
Сповідь усе ще знаходиться в кризі як для священника, так і для вірянина. Водночас ми все частіше шукаємо людей, із ким можна відверто поговорити про свій душевний стан, про проблеми, про гріхи й про рани, нанесені нам ближніми. Кожен індивідуально, а часом і всією сім’єю шукає собі психотерапевта чи порадника, очікуючи від них допомоги саме на духовному рівні. І коли з’являється потрібний спеціаліст чи психотерапевт, ми відкриваємо йому свої душу й серце. Людина отримує допомогу від іншої людини, аби вирішити свої проблеми. Історія всього людства показує нам: людина завжди шукає іншу людину, довірливих відносин із нею, аби зцілити свої душу й серце. Та чим більший безпорядок у житті людини, чим більше ран і болю, тим сильніше вона потребує іншої людини, яка вислухає її, заспокоїть, зрозуміє, допоможе.
У християнській Сповіді ми віднаходимо саме це – глибокий людський контакт. Людина-священник знаходиться в цілковитому розпорядженні іншої людини та в суворій конфіденційності вислуховує всі її проблеми та гріхи.
Але Сповідь, за волею Христа, є чимось більшим, аніж зустріч двох людей. Це зустріч людини з Богом – Милосердним Батьком, Який з нетерпінням чекає й біжить назустріч, аби обійняти нас. Він дає нову одіж і запрошує нас за стіл єднання, за яким усі пригощаються в радості й мирі.
Тому Сповідь – це зустріч людського з божественним через людську розмову й довіру.
