Сповідь – навіщо? (Славко Барбарич, OFM)

«Він сказав далі: «В одного чоловіка було два сини. Молодший з них сказав батькові: Тату, дай мені ту частину маєтку, що мені припадає. І батько розділив між ними свій маєток. Кілька днів по тім молодший, зібравши все, подавсь у край далекий і там розтратив свій маєток, живши розпусно. І от як він усе прогайнував, настав великий голод у тім краю, і він почав бідувати. Пішов він і найнявся до одного з мешканців того краю, і той послав його на своє поле пасти свині. І він бажав би був наповнити живіт свій стручками, що їх їли свині, та й тих ніхто не давав йому. Опам’ятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю. Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів. І встав він і пішов до батька свого. І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його. Тут син сказав до нього: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином. А батько кликнув до слуг своїх: Притьмом принесіть найкращу одіж, одягніть його, дайте йому на руку перстень і сандалі на ноги. Та приведіть годоване теля і заріжте, і їжмо, веселімся, бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся». Лк. 15:11-24

Для багатьох сповідь – це болісний момент, коли потрібно зізнатися комусь сторонньому у своїх гріхах, помилках, недоліках, а у відповідь чекати догани, заборони, погрози чи покарання… На жаль, часто трапляється так, що сповідь стає звинуваченням самого себе перед незнайомим священником, а якщо ми його знаємо, то через сором скажемо лише дещо, нерідко зовсім не згадуючи про найголовніше, лиш би все пройшло гладко…
Сповідь усе ще знаходиться в кризі як для священника, так і для вірянина. Водночас ми все частіше шукаємо людей, із ким можна відверто поговорити про свій душевний стан, про проблеми, про гріхи й про рани, нанесені нам ближніми. Кожен індивідуально, а часом і всією сім’єю шукає собі психотерапевта чи порадника, очікуючи від них допомоги саме на духовному рівні. І коли з’являється потрібний спеціаліст чи психотерапевт, ми відкриваємо йому свої душу й серце. Людина отримує допомогу від іншої людини, аби вирішити свої проблеми. Історія всього людства показує нам: людина завжди шукає іншу людину, довірливих відносин із нею, аби зцілити свої душу й серце. Та чим більший безпорядок у житті людини, чим більше ран і болю, тим сильніше вона потребує іншої людини, яка вислухає її, заспокоїть, зрозуміє, допоможе.
У християнській Сповіді ми віднаходимо саме це – глибокий людський контакт. Людина-священник знаходиться в цілковитому розпорядженні іншої людини та в суворій конфіденційності вислуховує всі її проблеми та гріхи.
Але Сповідь, за волею Христа, є чимось більшим, аніж зустріч двох людей. Це зустріч людини з Богом – Милосердним Батьком, Який з нетерпінням чекає й біжить назустріч, аби обійняти нас. Він дає нову одіж і запрошує нас за стіл єднання, за яким усі пригощаються в радості й мирі.
Тому Сповідь – це зустріч людського з божественним через людську розмову й довіру.

Більше:

Щорічне послання Богородиці, Цариці Миру через візіонера Якова Чоло, 25 грудня 2012 року

“Дорогі діти, даруйте Мені ваше життя, та повністю Мені віддайтесь, щоб вам могла допомогти зрозуміти Мою Материнську любов та любов мого Сина до вас. Діти Мої, Я вас безмежно люблю і сьогодні, особливо в день народження Мого Сина, прагну кожного з вас прийняти до Свого Серця, та дарувати ваші життя Моєму Синові. Діти Мої, Ісус вас любить і дає вам благодать жити у Його милосерді, але багато ваших сердець сповнені гріхом і...